З використанням матеріалу художнього життя Києва, Харкова, Одеси досліджено процес трансформації українського образотоворчого мистецтва наприкінці XIX - на початку XX ст. Простежено появу нових творчих орієнтирів та їх взаємодію з сакралізованою традицією фольклору. Показано, що за всіх змін у культурі, множинності стилістичних пошуків діалог з народним мистецтвом залишився провідним чинником розвитку українського мистецтва, який впливав на характер прийняття й інтерпретації ідей символізму та модерну. З'ясовано, що професіональне мистецтво, сформоване у контексті властивого фольклору життєствердження, виявилося несприйнятливим до естетики потворного. Тому образна деформація реальності в мистецтві України помітного поширення не набула. Показано, що експресія зображувально-виражальних засобів укладається у межі колірних переваг і пластики, не порушуючи естетики народного мистецтва. З'ясовано роль і функції ідилічного пейзажу у перспективі розвитку українського мистецтва. Стверджено, що поетизація минулого та створення картини значень, звернених до національної історії, становлять основу українського варіанта символізму. Висвітлено зміни у мистецтві України на початку XX ст. і регіональні особливості художнього процесу. Наведено фактичний матеріал стосовно аналізу творчості авангардних об'єднань Харкова "Блакитна лілія" та "Спілка сімох". Введено до наукового обігу низку маловивчених подій художнього життя України й імена забутих майстрів мистецтва.

  Скачати повний текст